Понеділок, 04 лютого 2019 22:30

СЦЕНАРІЙ музично-поетичного вечора «Довго щирими сими словами до людей промовлятиму я». Автор - учитель ТЗОШ№16 Руслана Базунова

В залі оформлено книжкову виставку. На столику - квіти, портрет Л. Українки, вишиті рушники.

Ведучий: Ти себе Українкою звала,

І чи краще знайти ім’я

Тій, що радістю в муках сіяла,

Як Вітчизна велика твоя.

Ведуча: Твоє слово разюче, як зброя,

Що боронить свій край і свій дім.

І схиляю в шанобі чоло я

Перед світлим безсмертям твоїм

Звучить музичний фон. Ведуча підходить до книжкової виставки, бере «Біблію» і читає:

Ведуча: «І коли це тлінне одягнеться в нетлінне, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога ?Де твоє, смерте, жало? »

Ведучий: Лариса Косач, яка ввійшла у національну і світову літературу під прекрасним псевдонімом «Леся Українка», одяглася у нетління, а її переможний дух, її християнська душа дійсно-таки поглинули смерть.

Ведуча: Вона прожила лише 42 роки, страждаючи фізично і морально. Пізнала самотність чужини, нерозділене кохання, відчуження, відчай. А наприкінці життя – грошові нестатки, борги та злидні.

Ведучий: Але вона жила всупереч усьому. Сміялася, перемагала біль і писала свої геніальні твори. Всупереч усьому.

Учениця 1:Геть те, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепер весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гірк

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора, льодовая, міцна,

Може квіти зійдуть і настане

Ще й для мене весела весна.

Пісня «Давня весна» у виконанні вокального дуету в супроводі гітари

Ведуча:Леся Українка дивувала своїм часто не дитячим сприйняттямнавколишнього, думками про неправду й поневолення, в якому перебував народ. Навіть перший вірш «Надія», написаний 9-літньою дівчинкою, вражає відчуттям туги за рідною країною, за волею.

Учень 2:       Ні долі, ні волі у мене нема,
                     Зосталась тільки надія одна:
                     Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
                     Поглянуть іще раз на рідну країну,
                     Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -
                     Там жити чи вмерти, мені все їдно;
                     Поглянуть іще раз на степ, могилки.
                     Востаннє згадати палкії гадки...
                     Ні долі, ні волі у мене нема,

      Зосталася тільки надія одна.

Ведуча: Коли Лесі виповнюється 13 ро­ків, вона вже по-справжньому стає до літе­ратурної праці. Її поезії з'являються в друці. Друкувати українські твори тоді було дуже й дуже важко, майже неможливо. Не було тоді в нас жодного українського журналу або га­зети.

Ведучий: Отож Лесі довелося посилати вірші за кордон – у Галичину, що належала до Австро-Угорщини. Там у львівському журналі «Зоря» за допомогою Івана Франка та інших діячів української культури вірші юної поетеси за підписом Леся Українка вперше побачили світ.

Учениця 3:

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі, -

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,

-Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки

-Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

-З його плачем я спів з'єднаю свій,

Коли я погляд свій на небо звожу,

Нових зірок на небі не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю,

-Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала з співом на устах!

Ведучий:В 28 років Леся Українка у Києві готується читати у літературному товаристві свою доповідь «Два напрямки в італійській літературі», потім у Львові виходять її збірки «Думи і мрії», поеми «Давня казка», «Роберт Брюс, Король Шотландський». Цей період подарував її знайомство із Сергієм Менжинським.
Ведуча:Трагічна, безмежно сумна, але і водночас духовно висока історія кохання, далеко від повної взаємності. Доля подарувала їм зустріч улітку 1897 року у передмісті Ялти, де поетеса тоді лікувалася. Через хворобу приїхав на курорт і Сергій.

Ведучий: Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння. Він був людиною освіченою, інтелігентною, надзвичайно милою і симпатичною.

Ведуча:Проте, розквітлому, нерозділеному коханню Лесі Українки доля відміряла дуже короткий вік. У 1901 році, коли Сергію стало дуже погано, Леся поїхала в зимовий Мінськ доглядати смертельно хворого. Її відмовляли від цієї подорожі рідні. В Мержинського був туберкульоз в стадії загострення, а Леся тільки нещодавно стала почувати себе краще.

Ведучий: Але ніщо не змогло зупинити закохану. Мов на крилах летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому, а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть.

Учениця 4: Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

Театралізований танець Мавки й Лукаша з «Лісової пісні»

Ведуча: Леся Українка написала 20 п’єс, більшість яких увійшла до скарбниці світової драматургії. Жодної із своїх п’єс вона не побачила на сцені. Її вірші забороняла цензура, замовчувала критика.

Ведучий: Тепер вони стали невіддільною частиною народної душі. Твори Лариси Косач не згоріли у вогні велетенських пожеж, які спалювали нашу землю.

Ведуча: Слово Лесі, мов нержавіюча сталь, виблискує пророчо і суворо крізь роки і покоління.

Учень 5:Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю на стіні

Іншим на втіху на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам Краще,

ніж служиш ти хворим рукам!

Театралізована сцена з п’єси «Бояриня»

 Степан пiд­хо­дить до Ок­са­ни i сти­ха цi­лує її. Во­на про­ки­дається.        

  О к с а н а     Се ти, Сте­па­не? Бач, ме­нi прис­ни­лось, що мi­сяць яс­но-ясно зас­вi­тив у батько­вiм са­доч­ку…     

С т е п а н (уда­ва­но ве­се­лим го­ло­сом)     Мiсяць, лю­ба?     Се див­но, бо як­раз на те­бе сон­це!     

О к с а н а     Що ж, мо­же, там яс­нi­ше свi­тить мi­сяць, нiж ту­та сон­це…     

С т е п а н     Не жу­рись, Ок­са­но, ось хут­ко знов по­ба­чим, як там свi­тить i со­неч­ко, i мi­сяць на Вкраїнi.    

 О к с а н а     Се ж як? Хi­ба ум­ру? То­дi за­пев­не ду­ша по­ли­не…     

С т е п а н     Бог з то­бою, лю­ба!     Чи я ж би про та­ке то­бi ка­зав?     Надумав я поїха­ти з то­бою в гос­ти­ну до твоїх.     

О к с а н а (iро­нiч­но)     Велике дi­ло, що ти на­ду­мав! Цар дум­ки за­вер­не.    

 С т е п а н     Цар пус­тить. Вже ж те­пе­ра на Вкраїнi ути­хо­ми­ри­ло­ся.    

 О к с а н а (гост­ро)  Як ти ка­жеш? Утихомирилось? Зло­ми­лась во­ля, Україна ляг­ла Моск­вi пiд но­ги, се мир по-твоєму - ота руїна? Отак i я ути­хо­ми­рюсь хут­ко в тру­нi.     

С т е п а н     Ти од­жи­веш­ся на Вкраїнi. Москва ж не мо­же зас­ту­пи­ти сон­ця, зв'яли­ти гаю рiд­но­го, зсу­ши­ти рi­чок ве­се­лих.     

О к с а н а (по­ну­ро, упер­то) Годi, не ка­жи. Нiкуди я те­пе­ра не поїду.     

С т е п а н     Чому ж?     

О к с а н а     Не хо­чу!     

С т е п а н     Що се ти, Ок­са­но? Менi аж див­но! Що се ти го­во­риш?     

О к с а н а (роз­па­лив­шись, пiд­во­диться) А я ди­вую, ти з яким ли­цем зби­раєшся з'яви­тись на Вкраїнi! Сидiв-сидiв у за­пiч­ку мос­ковськiм, по­ки ли­ла­ся кров, по­ки зма­ган­ня ве­ло­ся за жит­тя там, на Вкраїнi, - те­пер, як "вти­хо­ми­ри­лось", ти їдеш ту­ди яс­но­го сон­ця за­жи­ва­ти, що не дiс­та­ли ру­ки заг­ре­бу­щi, та гаєм не­до­па­ле­ним втi­ша­тись. На по­жа­ри­нi хо­чеш по­ди­ви­тись, чи там ши­ро­ко роз­ли­ли­ся рi­ки вiд слiз та кро­вi?    

С т е п а н Ти те­пер кар­таєш… А як са­ма ко­лись ме­нi ка­за­ла, що ти прий­ня­ти мо­жеш тiльки ру­ку, вiд кро­вi чис­ту?     

О к с а н а     Правда, я ка­за­ла… Ми вар­тi од­не од­но­го. Бо­ялись роз­ли­ву кро­вi, i та­тар, i ди­би, i кри­воп­ри­ся­ги, й шпи­гiв мос­ковських, а тiльки не по­ду­ма­ли, що бу­де, як все ути­хо­ми­риться… Сте­па­не, дай ру­ку!     

С т е п а н     Се на­вi­що?     

О к с а н а     Ти не хо­чеш?    

 С т е п а н     Нi, чом же?     (Дає ру­ку Ок­са­нi).     

О к с а н а (ди­виться на свою й Сте­па­но­ву ру­ки)   От, здається, ру­ки чис­тi, про­те, все ма­риться, що їх пок­ри­ла не кров, а так… не­мов якась iр­жа… як на ста­рих шаб­лях бу­ває, знаєш?     (Пускає йо­го ру­ку i ля­гає знов го­во­рить по­вiльнi­ше, мля­вi­ше, з пе­рер­ва­ми). У ба­тенька бу­ла та­ка шаб­лю­ка… во­ни її за­ки­ну­ли… ми з бра­том знай­шли… в вiй­ну по­ба­ви­тись хо­тi­ли… не ви­тяг­ли… до пiх­ви при­ки­пi­ла… зар­жа­вi­ла. Отак i ми з то­бою… зрос­лись, мов шаб­ля з пiх­вою… на­вi­ки… обоє ржа­вi…     

С т е п а н     Ти, Ок­са­но, вмiєш за­рi­за­ти сло­ва­ми без но­жа.    

 О к с а н а     Та тiльки ж се я вмiю, бiльш нi­чо­го. Що-небудь же i я по­вин­на вмi­ти… (Мовчання). Як я ум­ру, то не бе­ри вже вдру­ге ук­раїнки, вiзьми мос­ков­ку лiп­ше…     

С т е п а н     Оксано!     

О к с а н а     Всi ми рi­же­мо сло­ва­ми, а тут жiн­ки пло­хi, во­ни бо­яться…     

С т е п а н (з му­кою)     Та по­жа­лiй се­бе й ме­не хоч тро­хи!     

О к с а н а     Занадто я жа­лi­ла… В тiм i го­ре… Якби я ма­ла си­ли не жа­лi­ти, то вир­ва­лись би геть з сiї кор­ми­ги - i ти б ос­ло­бо­нив­ся вiд iр­жi… А так, вже чис­то: нi со­бi, нi лю­дям!    

С т е п а н     Оксаночко! Поїдем на Вкраїну!     Ну, я те­бе про­шу! Там батько-ма­ти, ро­ди­на, при­яте­лi, там ти з ни­ми роз­ва­жиш­ся.     

О к с а н а (одвер­тається)  Я й в вi­чi не нас­мiю їм гля­ну­ти…     

С т е п а н     Ну, в Київ по­да­мо­ся, по­мо­ли­мось, не­хай нас бог прос­тить, не­хай то­бi здо­ров'я вер­не!     

О к с а н а     Нащо? Кому пот­рiб­не те моє здо­ров'я та й я са­ма?     

С т е п а н     Менi, моя єди­на! Я ж так те­бе люб­лю!     

О к с а н а     Тобi здається. Ти жа­луєш ме­не, але лю­би­ти… та­ки й не­ма за вi­що… Я те­пер та­ка не­доб­ра ста­ла, ве­ред­ли­ва…     

С т е п а н     Нi, нi, моя хо­ро­ша!     

О к с а н а     Я - хо­ро­ша?     Хоч би й бу­ла ко­ли яка кра­са, то вже дав­но во­на з об­лич­чя спа­ла…     

С т е п а н (гла­дить її ру­ку, низько по­хи­лив­ши го­ло­ву) Ти шар­паєш се­бе ре­ча­ми ти­ми. Не тре­ба стiльки го­во­ри­ти…    

О к с а н а     Правда…     

С т е п а н     Та й що кар­та­ти­ся сло­ва­ми, лю­ба? Нас до­ля так уже ска­ра­ла тяж­ко, що, пев­не, й бог прос­тить усi грi­хи. Хто кров iз ран те­ряв, а ми iз сер­ця. Хто зас­ла­ний, в тюр­му замк­ну­тий був, а ми нес­ли кай­да­ни не­ви­ди­мi. Хто мав хви­ли­ни щас­тя в бо­ротьбi, а нас важ­ка, страш­на ду­ши­ла змо­ра, i нам не вдi­ле­но бу­ло сна­ги ту змо­ру по­до­ла­ти…     

О к с а н а (спо­кiй­нi­ше й ла­гiд­нi­ша, нiж до­сi) Так, се прав­да. Але нiх­то сього не зро­зу­мiє, по­ки ми жи­вi. От­же, тре­ба вмер­ти. Ти, пев­не, дов­ше про­жи­веш, нiж я, - до рук то­бi свiй за­по­вiт вiд­дам я, а ти йо­го пе­ре­да­си ро­ди­нi i брат­чи­кам, хто ще жи­вий ли­шив­ся.     

С т е п а н (з гост­рою ту­гою) Ой, кра­ще б я то­бi та­ке ка­зав!     

О к с а н а (пiд­во­диться й при­хи­ляє йо­го до се­бе)     Нi, лю­бий, ти на свi­тi пот­рiб­нi­ший, то­бi ще є про що й про ко­го дба­ти. Борцем не вдав­ся ти, та пiс­ля бою по­до­ла­ним по­да­ти пiльгу змо­жеш, як ти не раз да­вав… На бой­овиську не всi ж по­мер­ли, ра­не­них ба­га­то… по­мо­жеш їм оду­жа­ти, то, мо­же, ко­лись там… знов зiб­рав­ши­ся до бою, во­ни те­бе зга­да­ють доб­рим сло­вом… а як i нi – не жа­луй, що помiг.   (Сидять який­сь час мовч­ки, об­няв­шись).         

С т е п а н (пiд­во­диться i по­дає Ок­са­нi ру­ку)   Ходiм, я за­ве­ду те­бе до ха­ти. Бач, сон­це вже нав­за­хо­дi.     

О к с а н а  Ходiм  (Спираючись на ру­ку Сте­па­но­ву, iде до бу­дин­ку. Не до­хо­дя­чи рун­ду­ка, спи­няється i обер­тається, див­ля­чись на за­хiд­не сон­це, що вже зни­кає за об­рiєм). Добранiч, со­неч­ко! Iдеш на за­хiд… Ти ба­чиш Ук­раїну - при­вi­тай!

Ведуча: Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Ле­сина поезія буде жити, бо: «Від юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом у руці на стражі правди і добра, мов легендарна дівчина – витязь, закута в кольчугу свого безстрашшя, гідності і правоти».

Ведучий:     У серці твому – України радість,

                     У твому серці – України муки.

                     Ти – Українка і волинський ранок

                     Устами цілував тебе у руки.

Ведуча:      Ти – в нашім полі, ти – у нашім небі,

                     В дніпровській хвилі, в щебеті діброви.

                     Пливуть віки од тебе і до тебе,

                     Ясні віки вселюдської любові.

Ведучий:     Твій голос в пісні нашій, в нашому житті ,

                     Твоя зоря цвіте над рідним краєм.

                     Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!

                     Ти в серці маєш те, що не вмирає.

Ведуча:         Не забуто образ благородний,

                       Нагорода вища з нагород:

                       Ти навіки в пам’яті народній,

                       Як народна пам’ять ,як народ!

Прочитано 381 разів