Вівторок, 03 квітня 2018 14:37

Сценарій літературного вечора поезії "Берегині нашої духовності". Автор - учитель ТКГ О.Підручняк

                                                         

   Поетом не можна стати, на поета не можна вивчитися, ним можна тільки народитися. Поет – це пророк, на якого сходить Дух Святий і відкриває нікому не відомі речі. Тільки поетам дано Богом торкатися своїм словом серця й душі людської, Такими поетами Божої ласки є Леся Українка та Ліна Костенко – кожна у своєму часові. Обидві зуміли стати поза і понад часом.

Інсценізація вірша Ліни Костенко «Доля».

У життєвих та творчих долях цих талановитих жінок є багато спільного.

   Леся і Ліна мали дитинство досить «казкове» і обнадійливе: зростали в інтелігентних люблячих сім’ях, у сповитих легендами куточках України.

                         На сцені маленька Леся, до неї підходить Ліна.

-          Доброго дня! А що ти тут робиш? Давай познайомимось!

-          Добридень! Мене звати Леся. Я тут насіяла квіток, а тепер за ними доглядаю. А тебе як звати?

-          Моє ім’я Ліна. Я нещодавно приїхала до Києва і ще нікого тут не знаю. Будеш моєю подругою?

-          Звичайно. Будемо товаришками.

-          Лесю, а розкажи щось про себе.

                   Леся розповідає вірш «Як дитиною, бувало».

-          І мені, Лесю, є про що розповісти тобі.

                 Ліна розповідає вірш «Мій перший вірш написаний в окопі».

-          Ліно, ідемо, я покажу тобі свою найкращу квітку.

                 Дівчата, взявшись за руки, виходять.

Казка Лесиного дитинства обірвалась у підлітковому віці, коли дівчинка зненацька занедужала на туберкульоз кісток.

       Ліна приблизно у такому ж віці стає дочкою «ворога народу»: радянсько-імперський «чорний ворон» на ціле десятиліття забирає від неї батька. На родинне горе накладається й війна.

             На сцену виходять Леся і Ліна,Леся сідає за фортепіано і починає грати, Ліна слухає. Обірвавши гру, Леся повільно закриває кришку інструмента, встає і читає вірш «До мого фортепіано». Ліна підходить до подруги, намагається її підтримати.

-          Лесю, не переживай, ти талановита дівчина. І твій Божий дар, твій талант ще обов’язково розкриється. Ось побачиш! Тобою гордитимуться твої рідні, близькі, друзі. А можливо, й твоя Батьківщина. Твоє багатство – це твоя крилата душа.

                             Ліна читає вірш «Крила».

-          Дякую тобі, Ліно, за добрі слова. Як гарно і глибоко ти сказала: «Людина нібито не літає... А крила має. А крила має!»

                                  Дівчата виходять.

   Оскільки, за Ліною, «епох для поетів» не буває, то справді: Леся Українка жила в імперії Російській, де сам її псевдонім уже був ознакою героїзму і неймовірною «зухвалістю»: Українка! Розквіт же творчості Ліни Костенко припав на кульмінаційний момент розвитку імперії радянської.

   Поезії обох властиві поєднання глибокого ліризму з палкою пристрасністю, патріотизм, принциповість, мужність, тонкий психологізм, глибока афористичність, проекція на актуальні проблеми сучасності, майстерне володіння словом...

   Для кожного митця, яким би геніальним той не був, часто «візитною карткою» стає якийсь один, вершинний твір. Таким «вершинним шедевром» для Лесі Українки є драма-феєрія «Лісова пісня». Творчість же Ліни Костенко немислима сьогодні без віршованого роману «Маруся Чурай».

                                 Остання сцена з «Лісової пісні» Лесі Українки.

                               Сповідь Марусі («Маруся Чурай» Ліни Костенко).

   У коханні – суть життя. Це почуття дуже часто дає поштовх до творчості, до самовираження. Вірші про кохання у обох поетес – це своєрідна трепетна молитва.

                 Заходять Леся і Ліна. Леся читає вірш «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...».

               Ліна читає вірш «Моя любове! Я перед тобою».

               Ліна виходить, а Леся залишається, сідає на лавку, замислюється.

   Усе життя обидві мисткині ведуть ненастанну боротьбу (у Лесі помножену ще й на боротьбу фізичну) – за власне «я» і за самоствердження нації. Мабуть, загальновідома та істина, що часто саме великі випробування пробуджують у людині сили, про які вона й не здогадувалась, і про неї за інших обставин не здогадалась би ніколи.

                     Леся виходить на середину сцени, з плечей скидає темну хустину, читає вірш «Contra spem spero!».

   Подвижництво слова і думки, щирість і краса почуттів, відвертість дії і вірність власній життєвій позиції – такі життєві мірила на творчому шляху визначних поеток України. Їхні твори очищують душу, ошляхетнюють почуття, пробуджують у людині людське. Пам’ятаймо, що «поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі».

                   Виходять усі учасники композиції і читають по черзі рядки із вірша «Життя іде і все без коректур».

  

                                                              

                                                                  

Прочитано 982 разів