- Судома Валентина Броніславівна - вчитель української мови і літератури Тернопільської ЗОШ№28.
- З 2021 року - членкиня клубу літературного об'єднання при ТОО НСПУ;
- Твори Судоми В.М. публікувалися в колективних збірках видавництва "Лілія" (м. Хмельницький): "З Україною в серці" (2018). "Гармонія" (2018), "Колиска роду" (2018), "Натхнення" (2019), "Моя Батьківщина" (2019), "Так ніхто не кохав" (2019), "Оберіг" (2019), "Заграва" (2019), "Небокрай" (2020), "Усі мої думки тобі" (2020), "Політ моїх думок" (2020), в міжнародному літературно-мистецькому журналі "Zeitglas", в літературно-мистецькому альманасі "Скіфія" (Канів), "Антологіях сучасної новелістики та лірики України" (2019-2021), в "Подільській толоці" (2020) - альманасі літературного об'єднання при ТОО НСПУ, у вісниках міжнародних літературних конкурсів: "Коли наблизитись..." (з нагоди 100-ліття від дня народження Марка Бараболі), "Наше серце" (приурочено 170-річчю від дня народження Гі де Мопассана), "Коли ти зі мною" (до ювілею Дмитра Луценка).
- 28 липня 2024 року у світлиці ТОО НСПУ відбулася презентація збірки Валентини Судоми "Біль сльози". Сердечно вітаємо, пані Валентино!
МОЯ СЛЬОЗА
Бадьоро дзвінкотять дитячі ніжки
У смутку напівподихів, півслів.
Моя сльоза упала на усмішки
І на міждаття проміжки малі.
В очах незмигних — далечінь горішня.
Безсмертям увінчались імена.
А що сказати матері невтішній,
Коли давно мовчить вона сама?
Лиш борозни поглибились солоні
В куточках стиснутих до болю губ,
І стукіт скронь затиснули долоні.
— Як довго дні до зустрічі ведуть, —
ШелЕснуло обіч. — Якби ж ти знав…
…Услід їй блиснула моя сльоза.
У ТИЛУ
А день таки погожий у тилу.
Мовчать сирени вже години зо три.
На площі, в центрі, – гамір, тлум,
з атракціонів – музика бадьора.
Нових розваг малечі тільки дай.
Їй не страшні ні грім, ні літня спека.
Біжить хлоп’я від мами. – Упіймай! –
махає ручками: – Ану, запекай!
Татусю, спробуй дожени! Хутчій!
Не можеш? То поїжджу на машинці…
Чи поноси хоч трішки на плечі,
до тої ятки. Купимо гостинці
дідусику й бабусі. Добре, мам?
Я так усіх люблю вас, дуже-дуже…
А ти, Славку, чому сьогодні сам?
Не хочеш гратись? Може, занедужав?
У небо синє раптом сріблом дзвін.
– Я з мамою, – Славко. – Тепер нас двоє…
Бо тато … Тато також тут. Он він.
Він… на Алеї пам’яті Героїв.
Ні, я не плачу. Я ж бо чоловік,
єдиний помічник й опора мамі.
Та зрадив смуток – бризнув з-під повік
і видав на душі дитячій шрами.
ПЕРЕСЕЛЕНКА
Антоніні Яківні
День до дня—вінок сплітає лихо,
Тиче в кожен згин по гілці терну.
Плинуть думи змучено-притихло
В отчий край, в котрий не скоро верну.
Там хрести посивіли на вікнах,
Заросло подвір’ячко травою,
Дим пожеж накрив важкенним віком
Хату рідну, стужену за мною.
В бур’яни сховалися троянди,
Хтось чужий зірвав, мабуть, черешні.
Не у гнів я вам скажу по правді:
Не такі нектаристі тутешні.
Степ південний пахне ковилою—
Тут опілля дишуть полиново.
Привезла той запах із собою—
Більш нічого. Сталося раптово…
Смерть шугнула по ще соннім небі
І життя косила одержимо.
Боже, я молилася до Тебе,
Бо рясним було печальне жниво.
Все не так тут, як у нас удома.
Знов телефоную до сусідки:
— Як ви?.. Я? Сумую… Трішки втома…
Доплітаю маскувальну сітку.