1 ведучий

Щовесни, коли тануть сніги

І на рясті просяє веселка,

Повні сил і живої снаги,

Ми вшановуєм пам’ять Шевченка.

2 ведучий

Який потрібно мати

В душі безсмертний цвіт,

Щоб хвилювати людство

І через сотні літ.

Яким зарядом треба

Наснажити слова,

Щоб пісня і сьогодні

Звучала як нова.

1 ведучий

Ти – і безсмертя наше,

І сила, і краса.

То гнівний, наче буря,

Що тьмарить небеса.

То лагідний і ніжний,

Мов легіт-вітерець…

Ще так ніхто без тебе не потрясав сердець.

( Звучить пісня В.Зінкевича про Т.Шевченка («Ой червона ружа..»)

Ведучий

В мою свідомість увійшов Тарас,

Як сам Господь, - людиною святою.

Він вкарбувався муками у час,

Щоб ми були на всі віки собою.

Ведучий

Він двигав хрест, свою Голгофу мав

І мав свого лукавого Пилата…

Для тебе жив і смерть свою прийняв,

Щоб ти, Вкраїно, не була розп’ята!

1 сценка

(Звучить фрагмент пісні «По діброві вітер виє…»

Сестра

Я обшукала всі кутки,

Всі закамарки, бур’яниська –

Дарма, ніде нема хлопчиська.

Вже найприкріші дітлахи –

А всі удома, всі – як діти…

І лиш Тарас…

- Тарас! Тарасику!

Лишенько моє!

(Виходить Тарас)

Сестра

Це ж куди тебе носило,

Не спитавши, проти ночі?

Тарас

Був я на могилі

Коло сонцевої хати.

Бачив я на небосхилі

Укладалось сонце спати.

Бачив я стовпи залізні –

Ті, що небо підпирають.

Наслухався тієї пісні,

Що архангели співають…

(Виходить Доля)

Доля

Я – Доля Тараса.

Росте дитя, мов квітка на стерні, -

Присушить сонце, вимочить негода.

Або якась пригода застане у придорожнім бур’яні,

Чи кине на вербовому коні

Упоперек зеленого города –

Та вистрибом, аби найменша шкода

Не сталась в гарбузовій гудині…

Зима і літо, холод і тепло –

Росте дитя, стежки свої верстає,

Переростає і добро, і зло,

Малі свої літа переростає, -

Здаватись може – як билина в полі,

Але щодня під пильним оком Долі.

(До Тараса підходить безталання)

Безталання

Я – Тарасове Безталання.

Ти мене не бійся,

Коло мене грійся,

Я твоє наслання – вічне безталання.

Доля

Це ти вже тут пустилось верещати?

Безталання

Не відпущу! Не хочу! Не віддам!

Доля

Дарма, від тебе вирветься він сам.

Безталання

Хлоп’ятко заслабе,

А ти занадто юна, щоб нагнати,

І мусить твій Тарас мене зазнати,

І мусить тричі проклясти тебе.

Доля

Мене? О ні! Не прокляне Тарас.

Безталання

Не прокляне, то дорікне не раз

(Безталання виходить)

Тарас (до Долі)

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела.

Доля

Учися, серденько! Колись з нас будуть люде.

(Поволі йдуть за лаштунки, звучить «Мелодія» Скорика)

Ведучий 1

Сказати правду, жереб мав гіркий,

Життя давало мало насолоди,

Удари долі, як болючі канчуки,

Що не давали стримувати сльози.

Ведучий 2

Були і вдачі, і невдачі,

І рідне – в затишку – село.

Були і витівки дитячі,

Але дитинства не було.

2 сценка

(Мати і малий Тарас)

Мати

Як гірко, як нестерпно жаль,

Що долі нам нема з тобою.

Ми вбогі, змучені раби,

Не знаєм радісної днини,

Нам вік доводиться терпіть

Не розгинать своєї спини.

Промовиш слово – і нагай

Над головою люто свисне,

І так усюди – з краю в край –

Панує рабство ненависне.

Росте неправда не землі,

Згорьованій, сльозами злитій.

О любі діточки малі,

Одні залишитесь на світі.

(Звучить « Мелодія» Скорика). Мати йде.

Тарас (дивиться услід, потім у зал говорить)

… В тім гаю,

У тій хатині, у раю

Я бачив пекло… Там неволя.

Робота тяжкая, ніколи

І помолитись не дають.

Там матір добрую мою

Ще молодую – у могилу

Нужда та праця положила…

Батько з дітьми (Микита, Йосип, Марина, Катруся, Ярина)

Не одвертайся, Господи, од них

Не одвертайся, Господи, од них – рабів твоїх:

Микити, Йосипа, Ярини, Катрусі і Марини,

Лишаю їм убогеє майно.

А синові Тарасові?..

(Тарас підійшов, стоїть позаду всіх)

Нічого не лишилось, як на зло.

Але, сказати правду, то для нього

Чогось такого в мене не було.

Йому не треба брики, ні мотики,

Ні плуга, ні вола, ні борони,

Бо з нього вийде або щось велике,

Або таке, що Боже борони.

Простіть мені в моїм кончині скорбній,

Уся родина, діти, свояки,

Од мордувався Божий раб Григорій…

Пора й мені…

(Батько відходить)

(Звучить «Мелодія»)

Тарас

А ми розлізлися межи людьми,

Мов мишенята.

Звучить поезія «А.О. Козачковському».

Тарас

Тяжко, важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, -

Хоч з гори та в воду…

В того доля ходить полем,

Колоски збирає;

А моя десь, ледащиця,

За морем блукає…

Єсть на світі доля…

А хто її знає?

Єсть на світі воля…

А хто її має?

Єсть люде на світі –

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають, -

Ні долі, ні волі!

Візьміть срібло-злото

Та будьте багаті,

А я візьму сльози –

Лихо виливати;

Затоплю недолю

Дрібними сльозами,

Затопчу неволю

Босими ногами!

Тоді я веселий, тоді я багатий,

Як буде серденько по волі гуляти.

(Звучить пісня «Думи мої…»)

Ведучий

Тяжко-важко в світі жити

Сироті без роду:

Нема куди прихилиться, -

Хоч з моста та в воду.

Ведучий

Багатого, заможного

Усі люди знають,

А з Тарасом зустрінуться,

Мов недобачають.

Ведучий

Всього було. А він уклінно

Щодня молився крадькома,

Щоби його, його Вкраїна,

Позбулась вічного ярма.

(Звучить мелодія до пісні «Думи мої»)

(Виходить Тарас-поет)

Поет

Молюсь, сумую і ридаю,

І знову сльози виливаю,

І думу тяжкую мою

Німим стінам передаю.

Озовітеся, заплачте,

Німії зі мною

Над неправдою людською,

Над долею злою!

            Озовітесь!

(За сценою лине мелодія «Думи мої»)

Тарас (продовжує)

Минає неясний день мій;

Все минає, серце в’яне, засихає,

Засихають сльози

І втомився я, одинокий,

На самій дорозі.

(Виходить Муза і звертається до Поета)

Муза

Ти не одинокий, я Муза твоя,

Є з ким в світі жить:

У твоїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники й гетьмани.

І про Україну розмовляють,

Розказують, - жаль серце проймає.

(За сценою звучить бандура)

Учні читають рядки Шевченка «Гомоніла Україна…», «І мертвим, і живим…».

Звучить пісня «За байраком байрак».

Поет

Душе моя, ридай убога!

Не зійде сонце, тьма і тьма,

І правди на землі нема.

Один з гетьманів

Не журись! Встане Україна

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить,

І помоляться на волі

Невольничі діти!

Поет

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля, -

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

України діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! Орли мої!

Летіть в Україну,

Здобувайте святу волю

У тяжку годину.

Щастя моє і страждання з тобою,

Рідний народе, скутий ганьбою.

Велетню дужий!

Іди до бою.

(Звучить пісня «Чорна рілля»)

Ведучий

Пророче Божий, ти

  між нами,

Ти присносущий,

Між сліпими витаєш

  Янголом святим.

Поет

Лічу в неволі дні і ночі

І лік забуваю.

О Господи, як то тяжко тії дні минають,

Україно! Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Доле, доле… Моя ти співаная воле,

Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися…

А я, Доленько, в неволі помолюся Богу.

Звучить фрагмент з «Послання…» «Схаменіться …»

Доля

Кобзарю, знаєш:

Нелегка епоха – оцей

21 невгамовний вік.

Муза

Завихрень – безліч,

Тиші – анітрохи,

А струсам різним

утрачаєш лік.

Поет

А ви гартуйте ваші голоси!

Не пустослів’ям, пишним та барвистим,

Не скаргами, не белькотом надій,

Не криком,

Не переспівом на місці,

А заспівом в дорозі нелегкій.

Поет (до Музи)

О Музо, моя порадонько святая!

Моя ти доле молодая,

Не кидай мене!

Поет (до Долі)

О Доле, ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли, у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Ходімо дальше, дальше слава.

А слава – заповідь моя.

(Поет, Муза і Доля виходять)

Ведучий 1

В Переяславі зродилось

Сивим днем зимовим:

«Не забудьте пом’янути

Незлим, тихим словом».

Ведучий 2

Але чом сказав Шевченко,

Нерозлучний з лихом,

Щоб його згадали

Словом незлим, але тихим?

Ведучий 1

Тому, що тихо росте калина;

Тому, що тихо росте дитина;

Радіє мати над нею тихо;

І тихе й світле людське бажання

На світ виходить, щоб до світання

Іти в дорогу для миру й згоди

На ясні зорі, на тихі води.

Ведучий 2

І доки в римах «Заповіту»

Вогонь поезії не згас,

Століттям сонце не згасити,

Бо зветься сонце це – Тарас.

(Звучить «Заповіт»)

Учень

Його життя написане сльозами,

Що запеклися кров’ю на душі.

У кожний звук, у кожний тон у слові

Крізь чорноту минущих лихоліть

Услухайтесь! Почуйте в його мові

Те, що лікує, плаче й полонить.

Почуйте серцем голос…

Вдивіться в змучене лице.

Ви рідну мову чуєте у школі?

А чим йому заплатите за це?

Читець1

Світе наш, Кобзарю, нездоланний,

Сонце наше – на усі світи!

Поможи народові в єднанні,

Поможи нам волю зберегти.

Читець 2

Віро наша, заслана від Бога,

Правдо наша, совісте жива!

Ти зумів кайдани тьми розкути,

Вклавши душу у святі слова.

Читець 3

Славо наша, заслана від Бога,

Правдо наша в здобутті мети! –

Нелегка, Кобзарю, в нас дорога,

Поможи нам з неї не зійти.