мені шкода
що я народилася у місті без театру,
а не у Львові,
наприклад.
де моє дитинство і юність минали б за філіжанкою кави на поетичних читаннях поетів-вісімдесятників
або на опері «Кармен-сюїта» чи «Мадам Баттерфляй», у залах із позолотою і вишуканими оксамитовими ложами,
де б я бігала у Шевченківський гай на гагілки і співала «Ой, у лузі червона калина»,
де б я говорила українською, старанно вимовляючи «ґ» у слові інтеліґенція, бо сама б до неї належала.
натомість моє дитинство минуло на килимі перед телевізором, за російськими серіалами,
де я не розуміла, що смішна і наївна няня Віка із Маріуполя з її шоканням – частина культурної пропаганди, у яку ми всі втрапили.
де я соромилася української і стишувала голос, говорячи по телефону з мамою, аби однокласники – не доведи боже – не почули.
де я не хотіла писати вірші, щоб не вибиватися зі зграї однокласників, а вони писалися і писалися, соромлячи мене.
принижуючи мене,
роздвоюючи мене,
як Україну.
я щаслива, що я народилася у місті без театру,
а не у Львові,
наприклад.
бо бути українкою – мій свідомий вибір.
бо я знайшла своє коріння, продираючись крізь терни на головах мільйонів українських Ісусів, знищених за правду.
бо тепер я смакую кожне слово, яке чую від мами чи бабусі.
вивчаю кожен стібок і хрестик на вишитих сорочках.
читаю кожну історію зламаного роду.
відкриваю собі і іншим митців, імена яких назавжди викреслили з історії.
і вже ніколи не забуду, завдяки кому я щаслива
завдяки кому я народилася
тут, у єдиній, неподільній на міста Україні.
культурні столиці і міста без театрів. Львів і Донецьк, Полтава і Маріуполь, Чернігів і Херсон, Одеса і Луганськ, Крим і Івано-Франківськ…
ми всі — частинки однієї країни, що була, є і буде єдиною.
була, є і буде вільною.
завжди.