Середа, 11 січня 2023 15:48

Сучасні автори про українську мову

Володимир Рафєєнко 
 
...я хотів би розповісти вам, яка вона для мене, українська мова.
Вона м'яка, тепла, бентежна, багатоока.
Вона жінка, сувора та прекрасна, котра добре знає цей клаптик земної кулі під назвою Європа.
Вона - маленька дівчинка, яка, посміхаючись, робить тебе щасливим, а гніваючись, можете вбити тебе коротким тихим поглядом.
Її синонімічні ряди повільно червоніють у волинських та подільських туманах, вони пахнуть дощами Дніпра та Дону, Дністра та Дунаю.
Вона здатна однією літерою зафіксувати все наявне буття.
Достаньо відчинити вікно другого поверху,
привітати вічнозелені і стрункі сосни,
сказати "привіт" птахам, що співають осанну Богові, 
вдихнути на повні груди цю конкретну, дуже ясну і щемливо мою Україну і сказати: "Є".
Просто "є".
Більше нічого можна не уточнювати.
Щось є.
У небі є.
У серці.
Між небом та серцем все теж досить непогано влаштовано.
Невимовне, ласкаве, сонячне - ось вона, наша країна, і ось її мова.
 

 Krapka krapka 

мені шкода

що я народилася у місті без театру,

а не у Львові,

наприклад.

де моє дитинство і юність минали б за філіжанкою кави на поетичних читаннях поетів-вісімдесятників

або на опері «Кармен-сюїта» чи «Мадам Баттерфляй», у залах із позолотою і вишуканими оксамитовими ложами,

де б я бігала у Шевченківський гай на гагілки і співала «Ой, у лузі червона калина»,

де б я говорила українською, старанно вимовляючи «ґ» у слові інтеліґенція, бо сама б до неї належала.

натомість моє дитинство минуло на килимі перед телевізором, за російськими серіалами,

де я не розуміла, що смішна і наївна няня Віка із Маріуполя з її шоканням – частина культурної пропаганди, у яку ми всі втрапили.

де я соромилася української і стишувала голос, говорячи по телефону з мамою, аби однокласники – не доведи боже – не почули. 

де я не хотіла писати вірші, щоб не вибиватися зі зграї однокласників, а вони писалися і писалися, соромлячи мене.

принижуючи мене,

роздвоюючи мене,

як Україну.

я щаслива, що я народилася у місті без театру,

а не у Львові,

наприклад.

бо бути українкою – мій свідомий вибір.

бо я знайшла своє коріння, продираючись крізь терни на головах мільйонів українських Ісусів, знищених за правду. 

бо тепер я смакую кожне слово, яке чую від мами чи бабусі.

вивчаю кожен стібок і хрестик на вишитих сорочках.

читаю кожну історію зламаного роду.

 відкриваю собі і іншим митців, імена яких назавжди викреслили з історії.

і вже ніколи не забуду, завдяки кому я щаслива

завдяки кому я народилася

тут, у єдиній, неподільній на міста Україні.

культурні столиці і міста без театрів. Львів і Донецьк, Полтава і Маріуполь, Чернігів і Херсон, Одеса і Луганськ, Крим і Івано-Франківськ…

ми всі — частинки однієї країни, що була, є і буде єдиною.

була, є і буде вільною. 

завжди.

Прочитано 84 разів
Детальніше в цій категорії: « Збагачуємо лексичний запас