Матуш Рома Романівна - учителька української мови й літератури ТЗОШ№11. Яскрава творча особистість, талановита педагогиня, багатогранна, щира, поетична натура.
Маленька помічниця
Якщо дитина допитлива, то все чує і знає. Як я! Якось мама, ідучи вранці в поле, бідкалася батькові, що пора вибирати коноплі. Так-так, ті самі коноплі, які тепер навіюють жах чи не на все суспільство, а в роки мого раннього дитинства мали зовсім інше призначення: із них вряди-годи (після клопіткої обробки) ткали полотно. Я ще й досі бережу один-єдиний обрус, зітканий і вишитий маминими руками.
… Вибирати так вибирати. Коноплі росли якраз недалеко, на маленькому городці за сусідською стодолою. А тут подружка нагодилася, ото й закипіла робота. Коли на рівненькі купки лягло чимало жовтуватих стеблин, вирішили перепочити. Я навіть про обід подбала. Поїли ягодянки (киселю з вишень) - і знову до конопель… Ото мама зрадіє! Ото хвалитиме свою помічничку!
… Мама нічого не зрозуміла. Хто позбиткувався так над її городом? Звідки взялися дві чорні смуги вздовж і впоперек? «Діти, що ви наробили» , - тільки й спромоглася вимовити. А ми стояли перелякані, нічого не розуміючи. Ми ж так завзято і запопадливо працювали, так чекали на похвалу, а тут така халепа. Звідки нам було знати, що вибирати треба було достиглі світло-зелені стебла, а темно-зелені (матірку) залишати, щоб достигали, бо інакше з них нитки будуть дуже темні…
Звичайно, нашу працю все-таки було належно оцінено. Хоча підсміюючись, але до нас почали ставитись, як до серйозних помічниць, а мене ще довго прозивали «наша стеблинка»… На тому місці, де росли коноплі, посадили кукурудзу, бо ж не може чорніти город серед літа…
Лялька зі Львова
Дитинство на хуторі особливе. Дітей із села не знаєш, до магазину ходиш через кладку з кимось дорослим за руку. Але компанія є: я, два сусідські хлопці, які жили за греблею, і, звичайно, Люба зі Львова. Її привозили до баби Катерини щоліта. Ох, як я чекала на приїзд Люби! Цукерки мене не цікавили, а ось іграшки (забавки) - то, справді, розкіш.
Дзиґа, маленький посуд, мʼячики, кольорові стрічки. І, зрештою, лялька! Велика, із білими кучерями, у гарному платтячку. Та найголовніше: вона закривала очі і вимовляла слово «мама».
Але як дібратися до ляльки, якщо вона сиділа або на скрині, або між вишитими подушками, а баба Катерина нам не давала її брати на руки.
… Вихід знайшовся раптово. Кукурудза на городі, а там - багато ляльок. Залізла туди - і давай заплітати косички: білі, коричневі, рожевуваті. Деякі довелось підстригати… Додому принесла найгарнішу, замотала в хустину і кілька днів колисала на привʼязаній до старої грушки гойдалці.
Заплітати кукурудзяні ляльки - то моя дитяча пристрасть. Уже навіть будучи школяркою, плела косички в кукурудзі на городі, ховаючись від мами, і на колгоспному полі, коли пасла корову.
...Лялька зі Львова мені таки дісталась. Велика, голубоока, з білими кучерями. Її подарували подруги-першокурсниці на моє ...вісімнадцятиліття. Сиділа лялька довго на шафі, а моя мама теж оберігала її від сусідських дівчаток, аж поки не з'я вилась у неї маленька господинька - моя донечка.
Зелепухи
Не знаю, чи знайдеться людина, яка не памʼятає, що таке зелепухи. Маю на увазі моє покоління, коли у часи «успішного» будівництва соціалізму (а може, й комунізму!!!) із сільського магазину можна було принести один андрутик або кілька солодких подушечок чи льодяників. Але природа-матінка сама дбала про нас, дітей…
Такі смаколики, як зелепухи, починались наприкінці червня. Найперше - це аґрус, довгий рядок якого розділяв навпіл наш величезний сад. Ніхто від тих кущів нас не відганяв, і ми ласували обрухами, скільки хотіли. Спочатку, закочуючи очі до неба, такі кваснющі вони були, а потім солоденькими, достиглими жовтенькими аґрусинками. А як бути, коли грушки як камінці, яблука терпкі і зелені? Це ж скільки треба терпіти, поки достигнуть спасівки і білий налив… Ото й нишпорили ми, четверо малих дослідників, у своїх садках - і таки знаходили. Наприклад, ранні сливки. Ну, і що, якщо не дуже достиглі, лиш би гілку нагнути. Вдавалося, і смакували ми ледь запалілими сливочками, і животи не боліли. Те саме з черешнею робили. На щастя, вона була низькою, ото ми й намагалися якнайшвидше обірвати напівдостиглі ягідки, бо, як достигнуть, дістануться шпакам…
… У село до великої морви, яка росла якраз навпроти церкви, ходили один-єдиний раз. Не повезло: дітей багато, а морва висока, якщо впаде на землю кілька ягідок, не захопиш… Але ми не журилися, бо в нас на хуторі такий смаколик був, про який ніхто не знав. Довжелезний ряд черемхи вздовж дороги… Навесні пʼянила ароматом, а потім зʼявлялися чорненькі китички солодких намистинок. Як ми ними ласували! А потім затерплими губами і язиком щось жебоніли про своє дитяче щастя…
… Проходжу між рядами міського ринку. Чого тут тільки нема! Природа сильніша за війну, вона віддає людям свої щедроти, тим самим стверджуючи віру у перемогу добра над злом. Гори полуниці, черешні, вишні, смородини, чорниці, навіть лохини на прилавках; невеличкі пучечки суниць у руках сільських жінок.
І раптом…
«Купіть морви», - чую жіночий голос.
«То шовковиця», - кидає навздогін.
А в мене перед очима чорненькі намистинки черемхи, від яких колись затерпали губи, а тепер терпне-щемить у грудях…