Петрокушин Руслана Володимирівна - директор Тернопільської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів № 3 з поглибленим вивченням іноземних мов Тернопільської міської ради Тернопільської області, фіналіст усеукраїнського конкурсу «Учитель року – 2018». Харизматична, шляхетна, багатогранна, творча. Досконало володіє словом. Надихає.
Запах мого міста
Щоб відчути, як пахне моє місто, варто прогулятися його найатмосфернішою вуличкою - Валовою.
Я стаю на перехресті Гетьмана Сагайдачного й Валової, заплющую очі і почуваю себе наче в центрі Всесвіту. Бо моє місто і є мій космос. Тоді вдихаю на повні груди цей фірмовий повітряний коктейль. У ньому все: запах мокрої бруківки після дощу і легкий аромат солодощів із крамнички поблизу, гіркуватий присмак кави з корицею і шлейф дорогих парфумів від незнайомки.
Розплющую очі й повільно йду серединою вулички. Ось у кавовий аромат гармонійно вплітається найсмачніший у світі запах - свіжоспеченого хліба.
Попереду книгарня. І хоч на вулиці неможливо відчути, як пахнуть нові книги, мені все ж здається, що я чую цей аромат. Хочу соковитіше його вдихнути. Тому заходжу до крамниці, беру в руки книгу й розгортаю її.
Ви помічали, що різні книги пахнуть по-різному? І мені здається, що це залежить не лише від якости паперу чи клею, який там використаний, але й від того, про що ця книга, і навіть від того, для кого вона.
Люблю блукати поміж стелажами з дитячими книгами, бо вони пахнуть по-особливому. Біля полички з виданнями про Різдво яскраво вчуваю запах кориці й гвоздики.
Переходжу у відділ дорослої літератури і чую запах авантюри. Так пахнуть детективи.
Блукаю в пошуках книги, яка сьогодні до мене озветься, яку захочеться смакувати. Люблю такі випадково-невипадкові книги у своєму житті. Сьогодні це «Люди на каві» Марʼяни Савки. Книжка з ароматом свіжих сторінок і присмаком кави з вулиці Валової.
Крапка
Вона початок і кінець. Простота і вишуканість. Самодостатність і недосконалість. Велич і мізерність. Упевненість і нерішучість. Відповідь і загадка. Перший дотик і останній штрих. Згусток енергії і невагомість. Тонкий обрис і безмірна глибина. Відчай і надія.
Нею розпочинається «Іду на Ви» і закінчується «На щиті»…
Історія, видобута зі світлини
Дивина та й годі! Я точно знаю: воно в старому зеленому альбомі на лівій сторінці вгорі. Укотре гортаю сторінки, але фото немає. У пошуках переглядаю всі альбоми, що є в домі, без будь-яких успіхів.
Але я все одно памʼятаю кожну деталь на цій світлині. Старе чорно-біле студійне фото розміром 10*15, з фігурними зрізами по краях.
І чому я ні разу так і не запитала мами про той день, коли воно було зроблене? А зараз можу лише здогадуватися, уявляти, домислювати.
Ти молода, безтурботна і весела. Фото зроблене взимку, бо ти в пухнастій шапці і шалику. Ти дивишся кудись убік, мабуть, як сказав фотограф, але я все одно бачу твої радісні очі.
Це фото моє улюблене, бо ти тут така щаслива! Я точно знаю, що воно улюблене ще й для сестри і брата, хоч ми про це ніколи не говорили.
У моїй памʼяті небагато таких спогадів про тебе. Ще колись, було, тато подарував тобі букет троянд на день народження. І хоч ти нарікала, навіщо він стільки грошей витратив на «ті квіти», я бачила, яка ти була щаслива.
Як багато про що я б хотіла з тобою поговорити. На це ніколи не було часу. Але найперше я б запитала тебе про те фото, де ти така щаслива…