Тема. Вогонь і надія Лесі Українки.
Мета:
- систематизувати знання учнів про життя і творчість Лесі Українки;
- сформувати цілісний образ Лесі Українки – мисткині, жінки й патріотки – як прикладу для наслідування;
- вшанувати пам’ять української поетеси Лесі Українки.
Форма проведення виховного заходу:
- літературно-мистецький вечір, присвячений 145-й річниці з дня народження української поетеси Лесі Українки
Обладнання:
- портрет Лесі Українки;
- плакат «Україна нині не має поета, щоб міг силою і різносторонністю свого таланту зрівнятись з Лесею Українкою»(І. Франко);
- книжково-ілюстративна виставка.
І ведучий
Ти себе Українкою звала,
І чи краще знайти ім’я
Тій, що радістю в муках сіяла,
Як вітчизна велика твоя.
(М. Рильський)
ІІ ведучий
Як на снігу червоний жар калини,
Як у віках любов всесильна жінки,
Світитиметься в небі України
Свята надія Лесі Українки.
І ведучий
У жодній із світових літератур немає такого прекрасного сузір’я жінок письменниць, яке прикрашає українську літературу: легендарна поетеса Маруся Чурай, Марко Вовчок, Олена Пчілка, Ольга Кобилянська, Ліна Костенко та ін. У цьому сузір’ї незгасною зорею сіяє ім’я Лесі Українки.Світ ще не знав такої поетеси. Безсмертна іскра Прометея запала глибоко в її серце і загорілася ясним вогнем.
Слайд-шоу «Дитячі роки Лесі Українки»
ІІ ведучий
Велика українська поетеса Лариса Петрівна Косач (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 р. в місті Новограді-Волинському в інтелігентній родині.Мати – письменниця Олена Пчілка. Батько – юрист, громадський і культурний діяч Петро Антонович Косач.Усього в сім’ї Косачів зросталошестеро дітей. Першим був син Михайло, старшою дочкою Леся. Коли Лариса народилася,родину спіткало лихо – мати захворіла на тяжку хворобу, не могла годувати немовля. Тато змушений був усі турботи взяти на себе. Усе своє життя він був особливо добрим і ніжним до Лариси.Сестра Ольга пояснює виняткову любов не тільки жалістю до хворої, але й поважнішими причинами. Може, й тому, що він мав властивість скоро й влучно складати ціну кожній людині.Отже, певно, багато раніше за інших склав ту високу ціну Лесі, якої вона була варта.Леся відрізнялася лагідною вдачею, працьовитістю, винятковими здібностями до науки, поезії, музики.Мати її кохалася в народній творчості, навчила дітей шанувати рідну мову, пісню.
Сценка «Маленька Леся»
М а л е н ь к а Л е с я
Скажи, матусю, звідки беруться пісні?
М а т и
Як то звідки? Люди складають.
М а л е н ь к а Л е с я
Люди… А я теж хочу скласти!
М а т и
Виростеш, той, може, складеш.
М а л е н ь к а Л е с я
Ні, я тепер хочу.
І ведучий
Її мрія здійснилась.У 4 роки Леся читала, а в 9 років, коли заарештували її улюблену тітку Олену Косач, написала першого вірша «Надія».
Читець
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно;
Поглянути ще раз на степ, могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна.
(Леся Українка «Надія»)
ІІ ведучий
Маленька Леся захоплювалась народними казками, піснями, легендами. Із задоволенням брала участь у дитячих хороводах, любила дивитисяна святкування Івана Купала, Різдва.Ще зовсім малою пішла з Михайлом до Стиру на Водохреща. Із захопленням спостерігала за освяченням води, слухала пісні. Стояла, не відчуваючи тріскучого морозу. Леся застудилася і тяжко захворіла. Місяць вона не підводилась. Наслідки цієї важкої хвороби лягли сумним тягарем на все Лесине життя.Із спогадів сестри Ольги:«Скоро по тому у неї почала боліти права нога, що вона, незважаючи на те, що й тоді була дуже терпляча, аж плакала від болю. Вважали, що то гострий ревматизм. Од тої пори треба датувати початок Лесиної, як вона жартуючи називала, 30-літньої війни з туберкульозом».
І ведучий
Важко лежати хворій. Що ж воно буде? Ні вишивати, ні писати, ні грати. Але ні – це не кінець. Не бути цьому. Вона ще співатиме, гратиме, думала Леся. У кімнаті було тихо. Леся насилу добралася до фортепіано. Легенько торкнула декілька клавіш. Тільки хотіла заграти, як шпигонуло в ліву долоню, пронизало все тіло. Леся зрозуміла, що змушена попрощатись зі своїм фортепіано.
Фонова музика – «Місячна соната» Л. Бетховена.
Декламаторка (підходить до фортепіано, виконує уривок з поезії)
Мій давній друже! Мушу я з тобою
Розстатися надовго… Жаль мені!
З тобою звикла я ділитися журбою
Вповідувать думки веселі і сумні.
Коли я смуток свій на струни клала,
З’являлась ціла зграя красних мрій.
Веселкою моя надія грала,
Далеко линув думок легких рій.
Розстаємось надовго ми з тобою!
Зостанешся ти в самоті німій,
А я не матиму, де дітися з журбою…
Прощай же, давній, любий друже мій!
(Леся Українка «До мого фортепіано»)
ІІ ведучий
Важка хвороба не дала дівчинці ходити до школи, вона не закінчила жодного навчального закладу, учителями її були батько, книги і життя. Та здібність до науки, розум, наполеглива праця дали змогу Лесі стати високоосвіченою людиною свого часу, її різногранні і глибокі знання вражали сучасників.Маючи феноменальні здібності до мов, Леся знала майже всі основні європейські мови, а також старогрецьку та латинську – всього понад 10 мов. Французькою, італійською, німецькою могла писати навіть вірші. Згодом поезії Лесі Українки також перекладуть багатьма мовами світу.
Читець
Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що болить?» — мене питали,
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
(Леся Українка «Як дитиною, бувало…»)
Читець
As a child I sometimes fell,
Hard enough for it to hurt
Though my heart with pain would swell,
Yet I rose without a word
They asked me, «Did you hurt yourself?
I'm all right», I would reply —
My pride would then assert itself:
I laughed in order not to cry.
But now the drama soon will end;
For me, a bitter cup to sip,
And a clever epigram
Is on the brink of tongue and lip
But laughter may be merciless:
I fear the blade of open chaff.
And so, surrendering my pride,
I cry in order not to laugh.
І ведучий
У 13 років Лариса почала друкуватися під псевдонімом Леся Українка. Уся творчість Лесі Українки – це дивовижна, животворна пісня, яка захоплює мужністю, мудрістю, ніжністю.В. Гюго писав: «Поезія – змах крил…». Леся Українка, пускаючи в люди свою першу поетичну ластівку – свою збірку, і називаючи її «На крилах пісень», навряд чи мала на увазі ці слова великого француза. Народ дав їй крила, на яких вона злетіла до вершин свого мистецтва, злетіла, але не відірвалася від землі, од коріння. Усе життя вона найбільше любила свою Україну:
До тебе, Україно, наша бездольная мати,
Струна моя перша озветься
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
(Леся Українка «Сім струн»)
Слайд-шоу «На крилах пісень»
ІІ ведучий
Тридцятилітня війна з туберкульозом гнала її світами. Болгарія, Італія, Швейцарія, Єгипет, Австрія – ось неповний перелік подорожей Лесі. Ні краса цих країн, ні лагідність їх південного клімату не приносили їй душевного спокою. Чужина завжди викликала тугу за рідним краєм, серце рвалось на батьківщину. А зловісна хвороба відмірювала останні роки життя. Вона перенесла дві операції. Пізніше туберкульоз зачепить легені і проникне в нирки. Та Леся не корилася хворобі «Я постараюся доказати, – говорила Леся, – що я таки не до кінця інвалід. І докажу це без слів! Коли вже хтось живе, то треба жити, а не скніти». І мужньо линуть слова: «Хто вам сказав, що я слабка? Чи дух, чи думка мої кволі?!» Віра в перемогу над складними обставинами життя, спричиненими недугою, звучить у вірші«Сontra spem spero!».
Читець
Гетьте, думи, ви хмари осінні!
То ж тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи сумні!
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Так! Я буду крізь сльози сміятись.
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! – Геть думи сумні!
(Леся Українка «Сontra spem spero!»)
І ведучий
У Ялті Леся Українка познайомилася з Сергієм Мержинським.Їх поєднала спільна праця, мрії, навіть хвороба. Сергій був чудовим співрозмовником. Вони могли годинами говорити. Часом про все і ні про що. Часом мовчали, сидячи над загадковим морем. І відбувалося неймовірне: унеї зникав біль у нозі і в руці, він переставав кашляти.Згодом вони зустрічались у Києві, листувалися.
Сценка «Він і Вона»
(Музичне тло – мелодія з опери «Орфей і Евридика» К.Глюка.)
В і н
«Я вірю в Вашу безсмертну зірку, Лесю. Коли я дивлюся на Вас, мені здається, що Ви з тонкого скла зроблені. Одного разу бачив дивний сон, неначе падав скляний дощ. І коли я простяг угору руки, тонкі нитки дощу ламалися з таким ніжним звуком. Коли Вас немає – мучуся, боячись, щоб Ви не впали, не послизнулись, не зламались».
В о н а
«Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя?.. Я бачила тебе і раніше, але тепер я йду до тебе з усією душею, як дитина йде в обійми того, кого вона шкодує…Це нічого, що ти мене не обіймав ніколи, це нічого, що між нами не було поцілунків… Тільки з тобою я не одна. Тільки з тобою я не на чужині…» (Леся Українка «Твої листи завжди пахнуть зів’ялими трояндами…»)
ІІ ведучий
Леся Українка не приховувала своїх почуттів. Але як же їй залікувати незагойну рану, котру лишає на все життя нерозділене кохання?
І ведучий
Гірку чашу нерозділеного кохання ця феноменальна жінка випила до дна і зуміла переплавити своє безмежне горе у вогні творчої фантазії. Невимовна туга звучить у цей час у її творах:
Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
(Леся Українка «Все, все покинуть, до тебе полинуть…»)
В о н а
Я бачила, як ти хиливсь додолу. Пригнічений своїм важким хрестом. Ти говорив.
В і н
Я втомлений…так, справді… Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо? Я одинокий і… немає вже сили!
В о н а
Ти говорив так просто і спокійно, щось в голосі тремтіло, мов сльоза. Та полиском сухим світились очі, як завжди… Я стояла біля тебе, не зважилась ані за руку взяти, ані схилитись до твого чола, ані тебе підвести… Я дивилась. Як ти хилився під своїм хрестом.
ІІ ведучий
Леся Українка не любила показувати перед людьми своє особисте горе. Не несла своїх жалів ні друзям, ні рідним, намагалася сховати їх у собі. Тільки білі листки паперу чули сумний і змучений шепіт її спраглих вуст.
І ведучий
Майже два з половиною місяці Леся відважно боролася за життя свого друга. Та рятунку не було – 3 березня він помер у неї на руках.
Змучена, знесилена й розбита, поверталась вона додому. І знову своє горе виливала у вірші…
Читець
Уста говорять: «Він навіки згинув!»
А серце каже: «Ні, він не покинув!»
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Так завжди, чи в піснях забути хочу муку,
Чи хто мені стискає дружньо руку,
Чи любая розмова з ким ведеться,
Чи поцілунок на устах озветься,
Струна бринить лагідною луною:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи я спущусь в безодні мрій таємні,
Де постаті леліють ясні й темні,
Незнані й знані, і наводять чари,
І душу опановують примари,
А голос твій бринить, співа з журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
Чи сон мені склепить помалу вії,
Покриє очі втомлені від мрії,
Та крізь важкі, ворожії сновиддя
Я чую голос любого привиддя,
Бринить тужливо з дивною журбою:
«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»
І кожний раз, як стане він бриніти,
Тремтять в моєму серці тії квіти,
Що ти не міг їх за життя зірвати,
Що ти не хтів їх у труну сховати,
Тремтять і промовляють враз зо мною:
«Тебе нема, але я все з тобою!»
(Леся Українка «Уста говорять: «Він навіки згинув!»)
ІІ ведучий
Тяжко пережила Леся втрату коханого. Цей розпач залишався з нею протягом всього життя. Пізніше вона пише сестрі:
«Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить… не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить».
І ведучий
На початку ХХ століття Леся Українка утверджує себе в новому для неї жанрі – драматичної поеми. Хто не знає її драматичних творів «Одержима», «Кассандра», «Осіння Казка», «Бояриня», «Лісова пісня»?
У «Лісову пісню» Леся Українка вклала «цвіт душі». Вона вражає нас красою мрії, глибиною думки, музикою слова.
Це пісня пісень не лише Лесі Українки, а й усієї української драматургії, це твір, який варто б назвати Лесиним словом – дивоцвіт, Лесиною лебединою піснею.
Слайд-шоу «Лісова пісня»
Інсценізація уривка з «Лісової пісні»
Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою.Лісовик і Мавка ховаються.Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається й хапає його за руку.
М а в к а
Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Л у к а ш
Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
Я тільки хтів собі вточити соку
з берези.
М а в к а
Не точи! Се кров її.
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Л у к а ш
Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
М а в к а
Я – Мавка лісова.
Л у к а ш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
А, от ти хто! Я від старих людей
про мавок чув не раз, але ще зроду
не бачив сам.
М а в ка
А бачити хотів?
Л у к а ш
Чому ж би ні?.. Що ж, ти — зовсім така,
як дівчина.. ба ні, хутчій як панна,
бо й руки білі, і сама тоненька,
і якось так убрана не по-наськи...
А чом же в тебе очі не зелені?
(Придивляється.)
Та ні, тепер зелені... а були,
як небо, сині... О! тепер вже сиві,
як тая хмара... ні, здається, чорні,
чи, може, карі... ти таки дивна!
М а в к а (усміхаючись)
Чи гарна ж я тобі?
Л у к а ш (соромлячись)
Хіба я знаю?
М а в к а (сміючись)
А хто ж те знає?
Л у к а ш (зовсім засоромлений)
Ет, таке питаєш!..
М а в к а (щиро дивуючись)
Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясень їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Л у к а ш
А я й не знав, що в них така розмова.
Я думав — дерево німе, та й годі.
М а в к а
Німого в лісі в нас нема нічого.
Л у к а ш
Чи то ти все отак сидиш у лісі?
М а в к а
Я зроду не виходила ще з нього.
Л у к а ш
А ти давно живеш на світі?
М а в к а
Справді,
ніколи я не думала про те...
(Задумується.)
Мені здається, що жила я завжди...
Л у к а ш
І все така була, як от тепер?
М а в к а
Здається, все така...
Л у к а ш
А хто ж твій рід?
Чи ти його зовсім не маєш?
М а в к а
Маю.
Є Лісовик, я зву його: «дідусю»,
а він мене: «дитинко» або «доню».
Л у к а ш
То хто ж він — дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш (сміється)
Ну, та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то — матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м’якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: «Засни, засни...»
І снилися мені все білі сни:
На сріблі сяли ясні самоцвіти,
Стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба — білі, непрозорі —
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...
Л у к а ш (заслухавшись):
Як ти говориш...
М а в к а
Чи тобі так добре? (Лукаш потакує головою.)
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає віття на березі, сідає в нього й гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло, прихилившись до дуба, й не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи,мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії № 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
І ведучий
З листа Лесі Українки до матері:«Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую Мавку в умі держала. Ще із того часу, як ти мені щось про мавок розказувала… Потім яв Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) ітам ждала, щоб мені привиділася Мавка.Зачарував мене цей образ на весь вік».
ІІ ведучий
Леся писала, писала свої прекрасні твори.А тим часом її здоров’я погіршувалося.На світанку 1 липня 1913 року, на сорок другому році життя зупинилося полум’яне серце поетеси.У жалобі схилила голову мати Україна.
(Музичне тло – «Етюд» М.Скорика.)
ІІ ведучий
З листа Олени Пчілки до Ольги Кобилянської: «Нема Лесі! Не тільки боляче, але якось дивно уявити собі це. Такий величний вогонь перестав горіти, такий високий і тонкий інтелект перестав жити, думати, працювати! Кому, нащо потрібна дочасна згуба цієї прекрасної людини і ще серед таких мук?
І ведучий
Ще перед смертю Леся Українка просила не класти на останній сумний повіз металевих вінків. Очевидець говорить про море квітів, у яких потонули і труна, і колісниця. І не хотілось думати, що це похід смерті… Але навіщо ж про це? Вона жива! Вона лише перейшла в безсмертя!
Як я умру, на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень,
І стримуваний пломінь засіяє,
Вночі запалений, горітиме удень.
(Леся Українка «Як я умру, на світі запалає покинутий вогонь моїх пісень…»)
Д о р о с л а Л е с я У к р а ї н к а
Горить моє серце, чуєте, люди. Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і мужності, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам, люди! Я не гніваюсь на свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!!!
ІІ ведучий
Твій голос в пісні нашій, в нашому житті,
Твоя зоря цвіте над рідним краєм,
Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!
Ти в серці маєш те, що не вмирає.
(В. Гей)