Літературно-мистецька композиція
з нагоди 145-річчя від дня народження
Богдана Лепкого
«Кохання найщиріші почуття»
Пісня «Чуєш, брате, мій»
Ведуча. Про кохання, найкраще з почуттів, дарованих людині Богом, сказано багато щи-
рих, захоплюючих слів, створено найчудовіші картини, складено найліричніші
мелодії.
Ведучий. Кохання одухотворює людину, робить кращим і змістовнішим її життя, напо-
внює світлою, ніжною радістю, дарує красу почуттів.
Ведуча. Кохання—це той прекрасний цвіт папороті, який шукають усі, та, на жаль, зна-
ходить далеко не кожний…
Ведучий. Вічна загадка любові, життя люблячого серця, вічні відтінки людських стосунків
завжди були в центрі уваги поетів і поезії. Чому? Мабуть, тому що поети відчува-
ють світ набагато тонше, набагато гостріше, ніж будь-хто інший. Кохання—це
таїна, що давала їм, поетам, поштовх до творчості, силу й живлющу наснагу
творити справжні шедеври.
Учитель. В пошану пам’яті поета, прозаїка, художника, який відіграв важливу роль у роз-
витку національного духу в історії української культури, який є гордістю нашого
народу, чиє ім’я носить наша школа, до вашої уваги літературно- мистецька
композиція з нагоди 145-річчя від дня народження Богдана Лепкого.
Виступ директора.
Поет. Моя ж душа—як струна тая
Багата на всілякі тони,
На ній і коломийка грає
І похоронні дзвонять дзвони.
Мені байдужні всі правила,
Всі штучні строфи, ритми , рими,
Всі поетичні мотовила,
Покриті пасмами скрутними.
Я пишу те, що чую, бачу,
Що в серце або в мозок впало,
Часом сміюсь, часом заплачу,
Сміху немного, сліз—немало.
Напишу—от і легше стане,
Немов тягар скотився з груди.
А як що вдасться непогане,
То прочитайте, добрі люди!
Пісня «Молоді літа»
Інсценізація «Що таке щастя?» (Б. Лепкий «Цвіт щастя»)
--Що таке щастя?
-- Щастя, дитинко, то доля.
--А що таке доля?
--Доля, дитино, то такий цвіт, що його тяжко дістати.
--А гарний він, той цвіт?
--Чи гарний питаєш? Авжеж, що гарний, навіть дуже гарний Як дивитися на його,
то очі радуються, а на серці робиться весело й мило.
--Мамо, я хочу того гарного цвіту. Скажіть, де він росте, я піду за ним. Я піду за
ним і принесу його для вас і для себе.
- Тепер тобі годі, дитино, ти ще такий слабенький, а то ген за водою. Тепер тобі і без нього добре, а як виростеш і сил наберешся, тоді і підеш.
- Ні, я не хочу, коли аж виросту. Я хочу тепер. Скажіть мені, де він?
- Ось там, за ставом, чи бачиш?
- Бачу, мамочко, бачу! Їх там ціла левада .А які гарні, дуже гарні!Чи це далеко?
- О, далеко, дуже далеко, дитино, - ген за водою!
- Аж за водою…
Уривок «Лежав при відчиненім вікні…»
Сценка1. «Пропозиція про вінчання. Зірка і сотник Ладо.(Повість з повоєнного життя
«Зірка»)
(Зірка тримає на руці зозульку, походжає)
Ладо. Вас,пані, навіть комашки люблять.
Зірка .Бо чують, що і я їх люблю. Багато чого люблю на світі, але квіти—це моя страсть.
Ладо. Оговоріть, моя кохана пані, говоріть, я вас послухаю.
Зірка. По-перше, я вам не кохана.
Ладо. Навіть дуже.
Зірка. Тихо! Не забігайте вперед. Не галасуйте, лиш поспішайте помаленьку. Як постеле-
те собі, так виспитеся. Розумієте?
Ладо. Розумію. Але приймім, що я собі добре постелив, так що тоді?
Зірка. Ні, знаєте, ви є неможливий! Скажіть, чого ви хочете?
Ладо. Можна? Не нагніваєтеся? Не проженете?
Зірка. Як не скажете щось дурного, то говоріть!
Ладо.(зам’явся) Знаєте, пані, дивна річ .За час війни мені доводилося переговорювати з
ворогами, раз навіть з відділом Махна.
Зірка. І що?
Ладо. І приходилося легше, ніж з вами, хоч ви буцімто не ворог; або я знаю, може, й
ворог, а як ні, то супротивник, бо, як добре подумати, то між нами, мужчинами, і
між вами, жінками, йде постійна боротьба, навіть тоді, коли ми любимося…
Зірка (ніжкою ворухнула) Еге ж, можливо, не знаю, я ще над тим не думала, мій пане.
Але ви відступаєте від теми. Кажіть, бо забудете, що хотіли сказати
Ладо (здвигнув раменами) Важко, ох, як важко, пані! Знаєте що? Я вам розкажу, як мій
дядько освідчався.
Зірка (видивилася) Не знала я вашого дядька, але хай буде, кажіть!
Ладо. Мій дядько, пізніше дуже шанований пан-отець, заїхав до одного дому, де була
панночка на відданні. Дуже її собі вподобав, але ніяк не зважився сказати, що її
любить і що хоче з нею оженитися. Сидить тиждень, два, три; дівчина цілими годи-
нами грає на фортеп’яні, він перевертає нотами і очима, співає, зітхає, і на тім кі-
нець. Можете собі уявити, яка це мука для батьків. Треба обговорити все, визначи-
ти день вінчання і т. д., а йому мов замурувало. Не може сказати: «Чи хочете бути
моєю?»
Зірка. І що?
Ладо. Аж одної днини, коли панночка вишивала рушник, а він підпирав піч і дивився на
неї, як кіт на сало (простіть, що висловився так непоетично), прийшла йому геніаль-
на гадка до голови. Вхопив подушку з канапи, таку, знаєте, вишивану, гаптовану,
мережану і питає: «Пані, чи це ваша?» «Моя. Або що?--відповіла дівчина.
«Бо,бо,--бо може би вона була наша?» Панночка спустила оченята, спаленіла і ледве
чутним голосом промовила «добре»…Таким-то чином, бачите, дістав я дядину.
Зірка (розсміялася) Куди ви мітите, пане сотнику?
Ладо. Куди я мічу? Ви ще питаєте? А коли би і я так ухопив (біда тільки, що не маю що),
коли б я вхопив, скажімо, вашу руку і спитав, чи вона ваша ?
Зірка. Ясна річ, я відповіла би, що моя.
Ладо. А коли б я спитав, чи не могла б вона бути нашою?
Зірка. То я відповіла би, що це фізично неможливе, бо ви маєте свої руки, а я свої.
Ладо. Правда. А колиби я так витягнув вам отсю хусточку і поставив те саме питання?
Зірка. То я вам подарувала би її. Бо обоє нараз не можемо одної хустки носити і вживати.
Ладо. І це правда. Як бачу, мій дядько добре цілу річ обдумав, то мусить бути подушка.
Конечно, мусить бути подушка (зітхнув і почухав потилицю…потім зірвався і крикнув)Тю! А чому б то я мав бути дурніший від свого дядька! Я вас питаю, панно Зірко,
чиї ви?
Зірка. Сотнику, це питання смішне, прямо дівоче!
(Лукаво дивиться на нього з-під ока).
Ладо. Най буде, що смішне, але я все-таки прошу вас, щоби ви відповіли на його.
Кажіть: чиї ви?
Зірка. Ясна річ—своя.
Ладо. А чи не хотіли б ви бути моєю? (Спитав голосно,різко і грізно подивився на неї, як
на ворога .Зірка й собі глянула на нього і очі їх зустрілися).
Автор. Час зупинився. Дерева перестали шуміти, птахи, як летіли, так і повисли в повітрі,
тільки чути було, як билися два серця. Зірка очі опустила, спаленіла і ледве чутним
голосом проговорила
Зірка. Якщо ви хочете бути моїм, так тоді, тоді…чому б то і мені вашою не бути?
( Подали одне одному руки і пішли усміхаючись)
Автор. І зашуміли дерева, заспівали птахи, запахли цвіти, земля знялася і полетіла до неба.
Пісня « Кладочка»
Сценка 2. «Не люблю москалів…» Олеся і москаль (Б.Лепкий «Сотниківна»)
Автор. Весь сотників двір був умаєний, подвір’я підметене. Біля вікон хиталися мальви,
вигиналися троянди, пахло м’ятою і чебрецем.Собаки, побачивши царських їздців,
зняли такий гав та лай, що хоч вуха затуляй.
«І собаки москалів не люблять»,--думала собі Олеся,приглядаючись крізь вікно.
(Чути гавкіт собак)
Кирило Іванович( Перехрестився тричі до образу і тричі зігнувся. Повернувся до панноч-
ки,ліву руку поклав на груди, правою доторкнувся землі)
Здорові були, Олександра Тимохвієвна! (усміхаючись)
Олеся. Доброго вам здоров’я, Кириле Івановичу!
Кирило Іванович. А я отсе до вашого батька з дорученнями від мойого начальства.
Олеся. Батька дома немає. Доручіть мені (усміхнулася).
Кирило Іванович. Себе я радо доручив би вашій милости, а службових діл мені доручати
невільно.
Олеся. А я на них більш усього цікава…Сідайте, будь ласка! Чого ж бо вистоїте, мов
перед начальством?
Кирило Іванович. Кажіть краще, мов перед образом у церкві.
Олеся. Це ви вже не до ладу сказали, Кириле Івановичу. Бо на яку ж то я святу скидаюся?
На Варвару, чи на Катерину?
Кирило Іванович. На янгола (засміявся від вуха до вуха)
Олеся Не дай Біг таких янголів( засміялася) Та вони б ціле небо верх дном перевернули.
Але сідайте ж бо, якщо не хочете, щоб вас ноги боліли. Тітка Магдалена незабаром
вийде до вас. Ви їй—дуже вподобалися. Дуже вас вихваляє.
Кирило Іванович. А ви?
Олеся. Цікаві знати?
Кирило Іванович. Ще й як!
Олеся. А то ж бо чому?
Кирило Іванович. Всякому чоловікові його будущая цікава.
Олеся. (підскочила) От, верзете казна-що! Я москалів не люблю. Не люблю і тому край
(притупнула чобітком).
Кирило Іванович. Не любите, Олександро Тимохвіївна?
Олеся. Не люблю, Кириле Івановичу, не люблю і ще раз не люблю, і не люблю. Так їх не
люблю, що й у сні бачити не хочу, от що!
Кирило Іванович. А чому ж то ви не любите нашого брата?
Олеся. Бо так мені Бог дав, бо на милування нема силування, бо краще жить було, заки
Москва наїхала до нас…Хотіли чути, так чули.
Кирило Іванович. Га, що ж! Спасибі і за те А я вас все-таки люблю і рад би на вас ожени-
тися.
Олеся. На мені? Як ви це кажете, Кириле Івановичу? Це якось так смішно виходить
(засміялася).
Вірш «Не знаю, де вона»
Не знаю, де вона і як її назвати,
Який у неї голос, плач і сміх,
Не знаю, чи стріну її, щоб розказати
Свій біль найтяжчий і найгірший гріх.
Авсе ж таки за нею я скучаю
На самоті і в час гучних забав,
Серед степу і в калиновім гаю—
Немов мені хтось моє щастя взяв.
І тільки іноді в вечірню годину,
Коли в душі настане тишина,
Коли я шум і гамір світу кину,--
Здається, ніби при мені вона.
Здається, ніби синіми очами
Вдивляється у душу, ген на дно,
І промовляє тихими словами
Так, як колись давно-давно-давно.
Вірш «Ходи зі мною»
Сценка 3. Олеся і Петрусь(Б. Лепкий «Сотниківна»)
Автор. Олеся вийшла в город, походила між квітами, котрі дуже любила, перебігла леваду
і пустилася на цвинтар на могилу, де похоронено передчасно помершу її матір.
Проговоривши молитву,сіла на лавочці і згадувала солодкі мамині пестощі. Жаль їй
було, що не змогла вона свою одиначку довести під вінець. Зараз Олесі так треба
щирої поради. Вона відчувала якусь небезпеку. Коли згадала про війну, то серце так
забилося. Вона хотіла бачити батька і коханого Петруся живими і здоровими, тому,
припавши лицем до плити, із сльозами на очах благала про це Всевишнього.
Незчулася дівчина, коли Петрусь тихою ходою наблизився до могили. Побачив-
ши Олесю,він затривожився.
Олеся. Ти?
Петро. Я, серце Олесю.
Олеся. Снуєшся за мною, як тінь? Не люблю я того.
Петро. Прости. У слободу по ділах ішов і поступив помолитися під церкву. Чекає нас
похід.
Олеся. Коли тривога, то до Бога, а по тривозі і забув о Бозі—правда?
Петро. Щож! Така вже наша вдача козацька. Ми не ченці…Олесю, може, вже завтра
в похід піду!
Олеся. Дівчат у похід не посилають.
Петро. Чого ж бо ти нині така скупа на слова стала?
Олеся. Так ти, мабуть, хотів би, щоб я на цвинтарі сміялась?
Петро. Знаю і не чекаю я того від тебе. Але долею нашою турбуюся.
Олеся. Долі своєї і конем не об’їдеш.
Петро. Авжеж, але ж недаром кажуть, що кожний сам собі долю кує.
Олеся. Так тоді куй.
Петро. Кувати кажеш нашу долю? (вхопив її за руку) Ластівко моя, не сердься так на мене.
Не сердишся? Кажи!
Олеся. Я вже казала.
Петро. Повтори, нехай чую твоє слово. Так любо слухати твоєї мови.
Олеся.(обдала зором від голови до ніг) Чого ж тобі захотілося чути?
Петро. Чого? Ти ще питаєш? Хочу знати, чи будеш моєю?
Олеся. Цікавий який! Невже ж ми знаємо, що завтра буде?
Петро. Можемо знати, що від нас залежить.
Олеся. А що саме?
Петро. Чи підеш ти за Кирила Івановича?
Олеся. За кого це ти тримаєш мене, Петре? Я ж козачка, сотниківна. Батько мій під
булавою Богдановою бився, а дідо з милицею всякому пригадує, що він лицар.
Гадаєш, заманулося мені чести боярської. Смішний ти, Петрусю, та й годі.
Іноді ти козак, а іноді…(махнула рукою).
Петро. Хочеш роз злостити мене, щоб я сам відстав від тебе?
Олеся. Не хочу я того, але не люблю, як хто воду у ступі товче. Все те саме питання:
підеш за Кирила Івановича, чи не підеш?Тю! Сказала, що не піду, так і волами
мене до нього не притягнуть.
Петро. А батько?
Олеся. Мій батько не з тих. Він не то що мене силувати до подружжя не стане, але ще й на
тітку Магдалену сердився вчора, що москаля хвалила.
Петро. Невже ж?
Олеся. Так, так. Не віриш, то спитай його.
Петро. Кого б то?
Олеся. А кого ж би? Мого батька, а твойого пана сотника.
Автор. Козак не втерпів. Радісне слово йому світ затьмарило. Вхопив Олесю і притулив до
Себе. Обсипав поцілунками
Олеся. (вибігає) Люди, рятуйте! Він з глузду з’їхав, заїсть мене. Варвар якийсь!
Петро. Я батькові до ніг упаду й благословення попрошу.
Олеся. Чуєш, ти того робити не смій. Не час. Батькові друге діло на умі, а не наше весілля.
Кажу тобі, думаєш ти, як хлопчик, а обіймаєш, як звір.
Петро. Бо люблю тебе.
Олеся. Ой ой! Яку новість вигадав мені Петрусь. Чи чував же хто таке – він любить мене?
Так це така новість, що тільки слухай і рота роззявляй. А невже є між вами котрий,
щоб другої пісні співав? Всі ви подібненькі до себе, як дві сльози. Йди геть.
(відштовхує від себе,але сама не йде).
Петро. Не віриш, що я тебе люблю?
Олеся. Так що з того?
Петро. А що хочу женитися з тобою.
Олеся. Це мені й Кирило Іванович казав.
Петро. Олесю, ти насміхаєшся наді мною. Я того не дозволю.
Олеся. Не дозволиш? Ого!
Петро. Не дозволю (грізно).
Олеся. А як же то ви, пане осавуле, гадаєте не дозволити?
Петро. Набіжу, наскочу, посаджу на коня і занесу, куди ворон костей не заносить. І нехай
мені ніхто не стає на дорозі, бо порубаю, уб’ю, розтрощу. Безмірне моє кохання і
міри ніякої я не знаю.
Олеся. Це вже ти другої пісні співаєш і цікавішої (стиха)
Петро. Чи цікавішої, то ти побачиш, бо я слів напусто не трачу. Гратися ними не вмію.
Як скажу, так і зроблю. Війна війною, а кохання коханням. Як згину, тоді й про
тебе забуду, а якщо вернуся здоровим, то хочу, щоб ти була моєю…Чи любиш ти
мене і чи хочеш бути моєю, Олесю? Не скривай правди.
Олеся. Пощо питаєш, Петрусю? Хіба ж ти сам того не знаєш?
Петро. Значить любиш? Значить, хочеш бути моєю? Подай же мені руку, Олесю,як
наречена.
Олеся. На, маєш обидві. (засміялася щирим голосом)
Автор. Аж дикі голуби здивувалися,знялися, злопотіли крильми і полетіли.
Вірш «В очах твоїх я небо бачу» .
В очах твоїх я небо бачу,
Горять на нім вечірні зорі
І відбивають світло своє
В моїй душі, неначе в морі.
І поки небо тихе, сине,
І поки ясно сяють зорі, -
Блакитом чистим хвиля лине
В глибокім безконечнім морі.
А хай лиш небо хмари вкриють,
І хай погаснуть ясні зорі,-
То враз і води потемніють
В глибокім безконечнім морі.
Пісня «Яка чудова ніч» (ансамбль дівчат)
Вірш «Ой не гадай!»
Ой не гадай собі, дівчино, ой не гадай,
Що я Тебе візьму й полину за світа край.
Що я Тебе візьму на крила пісень своїх
І занесу Тя , моя мила,в країну втіх.
І посаджу Тя на престолі своїх пісень,
І слухати буду Твоєї волі як ніч так день.
І не буде там більш нікого лиш я і Ти…
О щастю тім, моя небого, собі й не сни!
Лишень подай мені рученьку, лишень подай,
Щоб перейшли ми потихеньку недолі край!
Щоб перейшли ми потихеньку сей чорний шлях
З жаром у душі, з любов’ю в серці з слізьми в очах!
Тяжка дорога, серце моє, тернистий путь,
Гоїти біль. Лічити горе, ходім! Нас ждуть!!!
Пісня « Час рікою пливе»
Б. Лепкий : спогади ( Про жінку на чужині)
Коли муза—кохана дружина
Учениця. Справжньою музою для митця стала його кохана дружина Олександра-Лєнда,
як кликали її у домашньому колі.
«Молода, небуденної вроди дівчина, наділена від природи феноменальною
пам’яттю , дотепом, даром помішування, жива і вражлива, як мімоза, посвятила-
ся всеціло для мене, забуваючи про своє власне «я»…А перед людьми поводила-
ся так, буцім вона тут ні при чім, от жінка, мати, хазяйка і більш нічого. Ніхто й
ніколи навіть не догадувався, чим вона в дійсності була…Без неї не був би я тим,
чим є»,--писав поет про свою дружину. Їй присвятив чимало поезій, любив
малювати її портрети.
Пісня «Прощаюсь, ангеле, з тобою»
Сценка 4. «Прощаються двоє»(«Під тихий вечір»)
Автор. Минув рік. Щось його прикувало до місця. Мабуть, сила, що притягує дві душі,
які як раз стрінуться у життю, то вже розстатися не годні ніколи.
Доктор (побіг їй назустріч) Панно Христино!
Христина. Пане докторе!..Втомилась я ( говорить, не випускаючи його руки зі своєї).
Доктор. ( дивиться на неї і всміхається)Я не сподівався побачити вас, пані.
Христина. А я хотіла .
Доктор. Невже ж?
Христина. Так, я вас конче хотіла побачити, пане докторе. Не бачились ми так довго.
Доктор. Мало що не рік.
Христина. Віки—здавалося мені
Доктор. Так, так.
Христина. Так, так ( дивляться одне на одного) Я від’їжджаю…від’їжджаю надовго.
Доктор. Від’їжджаєте…
Христина. Може й.не верну ніколи.
Доктор. Не вернете…
Христина. Бажаю вам усього доброго, пане докторе, усього чого тільки душа ваша собі
бажає.
Доктор. Чого душа бажає…І я незабаром поїду.
Христина. Куди?
Доктор. Не знаю. Світ такий широкий, та ще для бездомних, для таких, як я
Христина .Постарайтеся. щоб не бути бездомним.
Доктор. Запізно…Розійдуться дві дороги в полі.
Христина. Й не зійдуться вже вони ніколи.
Доктор. Так, так.
Христина. Так, так..(пауза). Я не прийшла вам завдавати туги. Я хочу, щоб ви були
веселі, я вам бажаю добра.
Доктор. Я так само бажаю вам добра, дорога панно Христино, з цілої душі, великого
добра, як нікому другому в світі. Будьте щасливі, чуєте, будьте щасливі!
(стискає їй руку).
Христина. Мені пора. Прощайте, пане докторе!
Доктор. Прощайте, панно Христино!..
Христина ( віддаляється) Прощайте-е-е!
Доктор. Христино…!
Вірш «Забути - але як…»
Забути?..А чому ж являєшся у снах?
Чом живеш в моїй уяві?
І чом тебе одну у мріях і в думках
Так ясно бачу, мов наяві?
Чимало образів час порохом прикрив,
Чимало ран згоїлося в спокою!
Чому ж цей час тебе одної не вповив
Розлуки сірою імлою?
Лиш в міру, як росте між нами той простір,
Що ділить нас, моя ти мила,
Росте уяви міць, душі вірлиний зір,
Туги великі білі крила.
Спинався я колись на гір стрімкі верхи,
Пускався чайкою на море,
До правди ясних брам крізь темні йшов світи,
За мною, як тінь, ішло горе.
Гадав, що серед скель і серед морських від,
Посеред чорних хмар і грому.
Забуду я тебе і страчу з ока слід—
Слід від твойого дому.
Гірські вітри ревуть, і громи б’ють і б’ють,
Над хвилями чайка кигоче,
З ярів, з-помежи скель, із блискавиць, із хвиль
Глядять на мене твої очі.
Бо в міру, як росте між нами той простір,
Що ділить нас, моя ти мила,
Росте уяви міць, душі вірлиний зір
І туги безконечні крила.
Вірш «Снишся мені»
Снишся мені так живо, ясно,
Лиш дуже рідко. Тії сни
Щось мають з сонця і з весни,
З днів молодечих. Встану рано,
Зирну в вікно, там—дощ, погано,
А на душі так любо, красно.
Так за пахучо, як в городі,
Де розцвітаються лілеї,
Журчить потік, співають соловії,
Бринять бджілки…Та годі, годі!
Минулися надії, мрії,
Не буде другої весни.
Пропала дійсність, тільки сни мені остались.
Сни ж ся, сни, моя нездійснена надіє,
Якнайчастіше! І весну,минулу молодість мою
Мені нагадуй. Аж колись
З тим сном про тебе я засну
На вічний сон…
Пісня «І снилося з ночі дівчині»
Про Мотрю
Вірш «Останнє кохання»
Сценка 5 «Старіються обоє» (повість-казка «Під тихий вечір»)
Автор. Листки летять з дерев. Як підстрелені птахи. Один впав їй до рук.
Вона. О, який гарний! Оце так осінь!(пришпилює собі листок до грудей)
Автор . Приїхав пан з Підбереззя. Заскрипів паркет, відчинилося кількоро дверей і на
веранді появився здоровий, рослий, але вже добре сивий мужчина. Пішла йому
назустріч і простягнула руку.
Вона. Я гадала, що ви проходжуєтеся понад морем або сидите при рулеті, а ви знов у
нашім Богом забутім куті.
Він. Нашому братові, як не чує димку з рідного комина і як не має на кого від самого
ранку гукати, то і в раю скучно. Мені вдома найкраще… Старіюся.
Вона. Таку-то новину ви мені привезли? Гадала, що відмолодію, слухаючи ваших
Оповідань, а ви: старіюся…
Він. Що гадав, те й сказав. А що ж ви, пані?
Вона. Я також старіюся.
Він. От і попав. Не знаю, що й казати.
Вона. Найкраще не кажіть нічого. Обоє старіємося і годі! Сідайте і дивіться. Правда, як
тут тепер гарно?! Куди гарніше, ніж літом. Яке багатство красок! Кожен листок
дрижить, ніби тішиться.
Він. Ніби згадує, як ще був зелений.
Вона. А вздовж муру така глибока тінь, аж фіолетна.
Він. Ніби старече задовілля..
Вона. Лиш осика заодно тремтить.
Він. Як людське серце, пані.
Вона. А з липи листя паде й паде.
Він. Як нездійсненні мрії. Гарна, дійсно гарна осінь. І краща тут, ніж над морем, і куди
краща від літа і від весни. Весна зелена, дурненька, а осінь вдумлива – вона вже
пережила літо.
Вона. Як мию
Він. Як я , дорога пані!
Вона. А я що – ні?
Він. Не знаю.
Автор. І вони на хвилину замовкли. Вітер хотів обсипати їх голови листками, та не міг.
Листки відбивалися від даху над верандою і тихо лягали на стежку.
Вона. А я все-таки люблю літо.
Він. Літом наливається колос.
Вона. І паленіють овочі .
Він. І рояться бджоли(замовкли)
Вона. Особливо люблю, як по довгій погоді настає буря. Така, знаєте, грізна, з громами й
блискавками. Я така тоді неспокійна, так чогось жду.
Він. Нам судилося ждати… (вона подивилася на нього, а він з гірким усміхом, притупуючи
ногою , повторював) ждати, ждати, ждати.
Автор . Сонце вибігло на лісову дорогу і засміялося всією силою своєї кольористої
фантазії
Вона. Як гарно!
Він . Ви горите ціла , мов в ареолі.
Вона. Не дивіться на мене, лиш на красу природи.
Він. Дивлюся на красу.
Автор. Нараз їх голови стрінулися з собою… Стрепенулися…Сонце ще раз усміхнулося і
Сховалося. Повіяв вечірній холодок.
Вона. Пардон! (поправляючи волосся)
Він. Простіть !(кланяючись злегка)
(Вона взяла до рук книжку й перегортаючи пішла в один бік, а він в інший)
Звучить щебет солов’я.
Вірш «Соловію малий»
Соловію малий, перестань щебетати!
Бо не годен я в хаті своїй від твого співу спати
Бо твій спів голосний, це твоє щебетання
Розбудило минулі часи і забуте кохання.
От здається мені , що літа не минули,
Лиш, втомившися жаром палким, на хвилину заснули.
Соловію малий, перестань щебетати!
Бо не можу я в хаті своїй від твого співу спати.
Екскурс в минуле «Спогад про війну».
Вірш «Мамо моя» (прощання)
Вірш «Стрілець і дівчина»
Пісня «Трьох хлопців прощало дівчину»
Реквієм героям. (про вбитих)
Пісня « Плакала калина»
Вірш «Сину, як побачиш»
Сину, як побачиш на полю
Самотній гріб, могилу,
Подумай : хтось віддав за волю
Всю свою силу
Сину, як поглянеш на бідний
З дерева хрест, знак смерти,
Подумай : щоб ти жив свобідний,
Мусив хтось вмерти.
Сину, пригни тоді коліно
На тихім полю крови:
«Вони за тебе ,Україно,
Вмерли з любови!».
Пісня «Звжди пам’ятай у житті»
Учитель. Інтимна лірика – це завжди роздуми про найдорожче, найсокровенніше. Вона вбирає в себе найглибші почуття і найтонші порухи людської душі. Є в ній щось відверте, щиро-сповідальне і водночас – співзвучне почуттям і настроєм багатьох, хто відчув високу і святу красу кохання, хто пережив радість і гіркоту розлук, хто спізнав найбентежніше щастя турботи й самозречення в ім’я людини, без якої не мислить свого життя на землі.
Юні друзі,запам’ятайте прослухані уривки поезії і прози, які, можливо, стануть для вас підтримкою і втіхою на нелегких стежках дорослого життя. Нехай у ваших душах поетичні зерна проростуть кришталево чистим почуттям.
Кохайте і будьте коханими!
.