Про витоки живої розмовної української мови, про становлення і розвиток писемної літературної мови, про пам’ятки української мови і писемності, про ентоніми щодо українців як засіб політичної та національної ідентифікації, про українську мову на мовній карті світу, про факти лінгвоциду української мови, про правовий статус державної мови в Україні - ПРЕЗЕНТАЦІЯ У ВКЛАДЕННІ.
Літературна мова — це оброблена, унормована форма загальнонародної мови, яка обслуговує культурне життя народу, всі сфери його суспільної діяльності. За функціональним призначенням це мова державного законодавства, засіб спілкування людей у виробничо-матеріальній і культурній сферах, мова освіти, науки, мистецтва, засобів масової інформації. За словами М.Горького, “літературна мова від нижчих форм (просторіччя, діалекти, жаргон) тим, що вона оброблена майстрами”.
Мовні норми – це сукупність загальноприйнятих правил, які діють у мовній системі.
Це історично сформований, вироблений літературною традицією стандарт, який регулює мовленнєву діяльність у її типових комунікативних різновидах. Мовна норма - категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Наявність норм літературної мови не заперечує паралельного існування мовних варіантів.
Мовні норми найповніше фіксуються в правописі, словниках, довідниках, підручниках, посібниках з укр. мови.
Розрізняють такі типи мовних норм:
- орфоепічні (регулює усталену вимову звуків, звукосполучень);
- акцентуаційні (усталене наголошування);
- лексичні та фразеологічні (контролюють вживання слів і стійких словосполучень залежно від їх значення);
- морфологічні (правильне вживання морфем та граматичних форм);
- синтаксичні (визначають правильну побудову словосполучень і речень);
- орфографічні (нормативність правопису);
- пунктуаційні (вживання розділових знаків);
- стилістичні (регулюють уживання мовних засобів відповідно до стилю мовлення).
10 ЦІКАВИХ ФАКТІВ ПРО УКРАЇНСЬКУ ПИСЕМНІСТЬ ТА МОВУ
Перший український словник, «Лексис з тлумаченням слов'янських слів на просту мову», складений після 1581 р. невідомим автором, лишився в рукописі. Він містив 896 слів. Автор підшив його до «Острозької Біблії», яка вийшла 1581 p., і в такому вигляді словник дійшов до нашого часу.
Найдавнішими українськими поетесами, імена яких відомі, й про яких збереглися документальні свідчення, є інокиня Анисія Парфенівна і Анна Любовичівна; жили вони, очевидно, в кінці XVI – на початку XVIII ст. і залишили акровірші, де вписано їхні імена.
Найстарішою українською піснею, запис якої зберігся до наших днів, вважається пісня «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?»
Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є літера “п”. Також на цю літеру починається найбільша кількість слів. Тоді ж як найрідше вживаною літерою українського алфавіту є “ф”. В українській мові слова, які починається з цієї літери, в більшості випадків запозичені з інших мов
Найбільшу кількість разів перекладений літературний твір – «Заповіт» Т.Г.Шевченка: 147 мовами народів світу.
Найбільша кількість псевдонімів була у поета Олексндра Кониського – 141, у І.Франка – 99, письменник Осип Маковей користувався 56 псевдонімами.
Найдовше слово в українській мові. 31 літеру містить слово «рентгеноелектрокардіографічного».
Найчастіше серед іменників вживається слово «рука», серед дієслів — «бути», прикметників — «великий», займенників — «він». Останні місця в таблиці частотності займають слова «мутація», «баклажка», «радист», «білочка».
Найдовша абревіатура в українській мові - ЦНДІТЕДМП, яка розшифровується як Центральний науково-дослідний інститут інформації і техніко-економічних досліджень з матеріально-технічного постачання. Вона складається з дев'ять літер. Згідно з «Коротким словником синонімів української мови», у якому розроблено 4279 синонімічних рядів, найбільшу кількість синонімів має слово «бити» — 45.
Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці ХVIII століття у зв’язку з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» Івана Котляревського. Саме він вважається зачинателем нової української літературної мови.
Найдавніша згадка про територію України належить до 858 року.
Історики й досі сперечаються щодо походження і тлумачення слова «Україна». Існують такі версії: слово «Україна» йде від слова «край» — «кінець», що означає «погранична територія» або «межівна земля»; слово «Україна» походить від дієслова «украяти», тобто «відрізати шматок землі від єдиного загалу»; назва «Україна» має джерелом слово «раїна» (рай); слово «Україна» бере початок з назви слов'янського племені «укрів», що проживало на тій землі; ще одне тлумачення — сполучення слів «країна» з прийменником «у».
